воскресенье, 14 июня 2009
У мене є той, кого я повинна захищати...
Will be back again....
суббота, 20 декабря 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
^___^
воскресенье, 10 августа 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
Ні,не прощання... скоріше повідомлення про зміни )
Дорогі мої друзі !!!!!!!!!! )))
Хочу повідомити, що офіційно переїжджаю сюди : http://www.diary.ru/~RinoaLeonhart/
і коли повернусь сюди, і чи повернусь взагалі - невідомо ) Тому пакуйте чемодани і переїжджайте до мене на старий (новий Оо) дайрик ! Буду дуже рада всіх вас там бачити !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
среда, 06 августа 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
Roy Uesugi, Forowen ! ))) Вітааю !!!!!
У мене є той, кого я повинна захищати...
Довга дорога в Різенбул...
Нога,як не дивно, не болить і навтіь трохи рухаєтсья, значить жити буду ! ))
Нога,як не дивно, не болить і навтіь трохи рухаєтсья, значить жити буду ! ))
среда, 25 июня 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
я за вами скучала !
У мене є той, кого я повинна захищати...
Погано пам’ятаю дні, коли тільки розбила ногу – температура була шалена і я майже не приходила до тями. Пригадую особняк Алхіміка думок, молодого Еміля Ленца... Потім машина з червоним хрестом – швидка... Потім лікарня... Потім – провал. Коли ж повернулась до свідомості, поряд не було нікого...Але це вже позаду. Оскільки ходити мені поки що можна катастрофічно мало, а зв’язку із зовнішнім світом в маленькому містечку практично немає, я припустила, що Рой залишив якийсь натяк на те, де мені його знайти... Слабко віриться, що він весь місяць просидів тут. І ні одного разу не зайшов... Не провідав... Значить, поїхав уже...
Коли мені повернули форму, майже інстинктивно рука потягнулась до внутрішньої кишені... І намацала там шматочок паперу – лист, який був би абсолютно незрозумілий по сторонньому – адже це всього розповідь про друзів з Академії, родичів і всілякі побутові дрібниці. навіть якщо хтось знайде – нізащо не здогадається. Ну, звичайно... Так ми обмінювались інформацією ще в Ішварі... Скласти перші букви імен та назв... І вийде речення... Куди він поїхав... Що хотів сказати... Л...Е...Н...Ц... І... Я... Отож, двоє поїхали... Р... І... З... Е...Н...
Різенбул...
Навіщо ?..
Ш...В...И...Д... швидше приїзди, Різо...
...лікарі кажуть мені ще тиждень треба лежати у них в госпіталі і нікуди не рипатись. Але...
...швидше приїзди...
отож...
Холодний дощик моросить, а часом зривається серйозний вітер... Дорога веде поміж маленький акуратних будинків, вікна яких світяться в темряві. Затишно, мабуть, і тепло. Хм... звикла до тепла і затишку, до цілодобового відпочинку, якщо лежання в госпіталі можна так назвати. Але це не те, що треба, не те, чого хочеться. Коли довго нічого не робиш складається враження, що просто втрачаєш себе, втрачаєш все, що робить тебе людиною – емоції, мрії, мету. ЦЕ погано...
Повертаюсь в реальність і відчуваю, як краплі затікають за комір...Бррр... Нога не надто вдоволена тим, що чвакає по болоту у важких військових черевиках. Але варіантів немає. Чекати – втрачати час. Збожеволію. Скучила. Може, йому потрібна допомога вже й негайно...
Треба знайти найближчу станцію...
Коли мені повернули форму, майже інстинктивно рука потягнулась до внутрішньої кишені... І намацала там шматочок паперу – лист, який був би абсолютно незрозумілий по сторонньому – адже це всього розповідь про друзів з Академії, родичів і всілякі побутові дрібниці. навіть якщо хтось знайде – нізащо не здогадається. Ну, звичайно... Так ми обмінювались інформацією ще в Ішварі... Скласти перші букви імен та назв... І вийде речення... Куди він поїхав... Що хотів сказати... Л...Е...Н...Ц... І... Я... Отож, двоє поїхали... Р... І... З... Е...Н...
Різенбул...
Навіщо ?..
Ш...В...И...Д... швидше приїзди, Різо...
...лікарі кажуть мені ще тиждень треба лежати у них в госпіталі і нікуди не рипатись. Але...
...швидше приїзди...
отож...
Холодний дощик моросить, а часом зривається серйозний вітер... Дорога веде поміж маленький акуратних будинків, вікна яких світяться в темряві. Затишно, мабуть, і тепло. Хм... звикла до тепла і затишку, до цілодобового відпочинку, якщо лежання в госпіталі можна так назвати. Але це не те, що треба, не те, чого хочеться. Коли довго нічого не робиш складається враження, що просто втрачаєш себе, втрачаєш все, що робить тебе людиною – емоції, мрії, мету. ЦЕ погано...
Повертаюсь в реальність і відчуваю, як краплі затікають за комір...Бррр... Нога не надто вдоволена тим, що чвакає по болоту у важких військових черевиках. Але варіантів немає. Чекати – втрачати час. Збожеволію. Скучила. Може, йому потрібна допомога вже й негайно...
Треба знайти найближчу станцію...
вторник, 24 июня 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
Отож... Де я пропадала ? Пропадала в лікарні з розбитим меніском ... За той час Рой.. хм... Полковник вже кудись поїхав... Немає звязку ні з ким... Але депресняк позаду... Виходжу (своїми ногами !) з лікарні... Живем далі... А там... В Центр ? Чи до Ленців... Якби ж я знала, куди !
понедельник, 23 июня 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
Я повернулась !!!!!!!!!!!!
воскресенье, 04 мая 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
alone.
вторник, 29 апреля 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
воскресенье, 27 апреля 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
Містечко виявилось тихим і спокійним - по дорозі ніхто до новоприбулих воєнних, чи то нас, не чіплявся із запитаннями. Втома взяла своє - яка я рада була, коли алхімік повернувся і повідомив, що в нього вдома вже чекають на нас і можна буде там відпочити...
-... І взагалі, тут у нас безпечно - місто ж маленьке, всі всіх знають ! - Ленц усміхнувся, помітивши нахмуренйи вираз обличчя Полковника.
- Добре, добре... - Мустанг потер перенісся пальцями. - Я просто втомився...
Нарешті ми повернули в якийсь провулок і раптово вийшли на велику площу - до високих кованих воріт, за якими вгадувався маєток Ленців. Ну і добре...
Все, REST !!!
-... І взагалі, тут у нас безпечно - місто ж маленьке, всі всіх знають ! - Ленц усміхнувся, помітивши нахмуренйи вираз обличчя Полковника.
- Добре, добре... - Мустанг потер перенісся пальцями. - Я просто втомився...
Нарешті ми повернули в якийсь провулок і раптово вийшли на велику площу - до високих кованих воріт, за якими вгадувався маєток Ленців. Ну і добре...
Все, REST !!!
среда, 23 апреля 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
суббота, 19 апреля 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
...Дві години, обіцяні молодим алхіміком, пролетіли, а наш шлях досі не закінчився. Чоботи чвакали по болоту, за високою травою нічогісінько не було видно. Певна, якби йшла тут сама, - заблукала б ... „Це через погоду... Дощі розмили стежку...” – виправдовувався Еміль. Гнітюча атмосфера, здавалось, висіла в повітрі. То не передгрозове. То – відчуття, коли залишаєш за собою чиюсь смерть і йдеш далі – живий. Я відчувала щось приблизно таке. І не сумніваюсь, що Полковник теж. А Ленц, схоже, почувався винним.
- А як ти дізнався про те, що трапиться з поїздом ? – спитала я, щоб якось розрядити обстановку, хоча питання було не найкраще.
- Я ?... – він ледь усміхнувся і клацнув пальцями, достоту, як зазвичай тайса. – Алхімія, лейтенанте Хоукай. Я ж Алхімік думок. Це не офіційне звання, бо я не Держалхімік і ніколи ним не стану... Це вміння нашої родини, секрети якого передаються вже багато поколінь... – говорив він тихо, проте з явною гордістю, - Сила, від якої немає користі в бою, яка не керує стихіями, як ваша... – Еміль кивнув в бік Роя. – Моя алхімія дає можливість передбачати події...
- Іншими словами – яснобачення ? – здивувалась я.
- Не зовсім, - хлопець прижмурив очі і дістав з внутрішньої кишені шматок крейди, якою зазвичай користуються алхіміки, щоб креслити круг перетворень. - ...Передбачати і переписувати...
Перед очима раптом так явно став тліючий поїзд, що, здавалось, іскри від вогню обпікають обличчя. Якщо можна змінити все, то...
- Чому ж ти не переписав ?.. – голос мій прозвучав докірливо, але я не договорила, зіткнувшись з поглядом Ленца.
- Не все можна переписати, а той випадок тим більше, - глухо відповів він. – Це вимагає колосальних сил. У мене ж їх нема. Я ще слабкий алхімік... І не думаю, що хтось може використати сповна mind alchemy... І рівноцінний обмін, - він чомусь подивився на свої руки – худі і тонкі. – Та ви самі чудово знаєте, лейтенанте.
- Ясно... – у мене поняття не було, що сказати ще. От тобі і втішила...
- Ми вже мали прийти... – невдоволено зауважив Рой. Від його слів хлопець здригнувся, але одразу повеселішав :
- Ми вже поряд ! – він кивнув і показав рукою кудись вперед – там стежка знову виходила на дорогу, а дорога вела в долину... – Ліндблум – містечко маленьке, але вам сподобається !
- Ми не будемо затримуватись надовго, – відповів Рой. - Треба в Централ – контактуватись з Армстронгом, прояснити нарешті інцидент з поїздом... Чим швидше, тим краще ! Але спочатку треба все обдумати...
Чомусь я не сумнівалась, що в голові Мустанга вже зріє якийсь план, яким він просто не поспішає ділитись.
- Ви мертві, - раптом заявив Еміль.
- Тобто ?
- Поки ніхто в Центрі не знає, що хтось врятувався з поїзда, то ви мертві. Якщо цей теракт спланований владою, що на мою думку, досить малоймовірно в даній ситуації, то вам на руку поки що залишатись мертвими. Проте більша вірогідність того, що це дії якоїсь третьої сторони... Хто керує монстрами, які заполонили Столицю ? Раніше формально вважалось, що вони під владою Фюрера. Тепер Фюрер за Воротами. Хто може мати вплив ? Кому це під силу ?... А якщо... – Ленц говорив ще багато чого і говорив так, наче це – справа всього його життя. І що цікаво – судження його були досить логічні і цікаві.
Ми з Роєм перезирнулись і я зрозуміла, що він думає так само.
- Послухай, - Мустанг зупинив Еміля, – ти, здається, слідкуєш за подіями в країні незгірше за нас...
- У всіх свої мотиви. У вас двох – свої, у братів Елріків – свої... У мене теж. ВИ ж знаєте, - ці слова були адресовані явно не мені. Я зиркнула на Роя.
- Потім розповім... – шепнув він, коли Еміль раптом зірвався з місця і, повідомивши, що мусить збігати додому попередити про наш приїзд, стрілою полетів до міста...
- Ми з ним знайомі були ще до Ішвару... – Рой подивився вслід зникаючому далеко попереду хлопцеві.
- Скільки ж йому тоді років було ?.. – перед очима встало усміхнене й трохи дитяче обличчя алхіміка.
- Він не молодший за мене, нехай тебе не вводить в оману зовнішність, - заперечив Рой. – Алхімія думок, якою він користується дає свої побічні ефекти – той же принцип рівноцінного обміну. Та це стосується справи. Ленц – надійна людина і небезпечна. Бо він робить усе, що може, щоб позбутись почуття провини. Два роки тому його молодша сестра – одна з близнючок – загинула при загадкових обставинах. Він переконаний, що її вбили гомункули... А ще впевнений, що міг захистити її, що міг змінити щось.
- Але ж гомункули... – я хотіла сказати, що їх уже немає. Жодного... –
- Гомункулів знищено ?.. – тайса випередив мої думки. - Мабуть... Мабуть...
Мустанг замовк. Картинка в голові нарешті почала складатись в одне ціле... І все менше мені подобалась.
- Ми вплутались, - якось байдуже сказав Рой і взяв мене за руку. Холодні пальці стиснули мої так сильно, наче боялись відпустити хоч на мить. Дивне відчуття потрібності... Дивне відчуття, що я важу щось для нього і в цю секунду можу змінити світ. Але я не можу. Мені треба перемогти хвилю тепла і приязні до Вогняного алхіміка, яка накочується на серце, і подумати логічно – проблем зараз по горло, набагато більше, аніж часу. І все-таки...
- Вплутались, - погодилась я, накриваючи його пальці своєю долонею. – Так давно і серйозно, що нема про що шкодувати.
- Угу... – якось без звичного ентузіазму відповів він.
- Але прогрес є, правда ж ? Ми знайшли Ленца... Елріки теж когось розшукують... Ми ж закриємо Ворота... – старалась підбадьорити я.
- ...Якщо усі проблеми не в цьому ? – Рой раптом повернувся до мене. Здавалось, він сам не певен говорити далі чи закрити тему...
- Тобто ? – насторожилась я, відчуваючи сумніви. А він у чомусь сильно сумнівався – це було написано в нього на обличчі. – Щось трапилось ?
- Та ні... думки просто... – він стомлено потер перенісся і всміхнувся. – Ходімо, інакше Ленц втече від нас... Поговорити можна потім.
Отже, тема таки закрита. Поки що....
- А як ти дізнався про те, що трапиться з поїздом ? – спитала я, щоб якось розрядити обстановку, хоча питання було не найкраще.
- Я ?... – він ледь усміхнувся і клацнув пальцями, достоту, як зазвичай тайса. – Алхімія, лейтенанте Хоукай. Я ж Алхімік думок. Це не офіційне звання, бо я не Держалхімік і ніколи ним не стану... Це вміння нашої родини, секрети якого передаються вже багато поколінь... – говорив він тихо, проте з явною гордістю, - Сила, від якої немає користі в бою, яка не керує стихіями, як ваша... – Еміль кивнув в бік Роя. – Моя алхімія дає можливість передбачати події...
- Іншими словами – яснобачення ? – здивувалась я.
- Не зовсім, - хлопець прижмурив очі і дістав з внутрішньої кишені шматок крейди, якою зазвичай користуються алхіміки, щоб креслити круг перетворень. - ...Передбачати і переписувати...
Перед очима раптом так явно став тліючий поїзд, що, здавалось, іскри від вогню обпікають обличчя. Якщо можна змінити все, то...
- Чому ж ти не переписав ?.. – голос мій прозвучав докірливо, але я не договорила, зіткнувшись з поглядом Ленца.
- Не все можна переписати, а той випадок тим більше, - глухо відповів він. – Це вимагає колосальних сил. У мене ж їх нема. Я ще слабкий алхімік... І не думаю, що хтось може використати сповна mind alchemy... І рівноцінний обмін, - він чомусь подивився на свої руки – худі і тонкі. – Та ви самі чудово знаєте, лейтенанте.
- Ясно... – у мене поняття не було, що сказати ще. От тобі і втішила...
- Ми вже мали прийти... – невдоволено зауважив Рой. Від його слів хлопець здригнувся, але одразу повеселішав :
- Ми вже поряд ! – він кивнув і показав рукою кудись вперед – там стежка знову виходила на дорогу, а дорога вела в долину... – Ліндблум – містечко маленьке, але вам сподобається !
- Ми не будемо затримуватись надовго, – відповів Рой. - Треба в Централ – контактуватись з Армстронгом, прояснити нарешті інцидент з поїздом... Чим швидше, тим краще ! Але спочатку треба все обдумати...
Чомусь я не сумнівалась, що в голові Мустанга вже зріє якийсь план, яким він просто не поспішає ділитись.
- Ви мертві, - раптом заявив Еміль.
- Тобто ?
- Поки ніхто в Центрі не знає, що хтось врятувався з поїзда, то ви мертві. Якщо цей теракт спланований владою, що на мою думку, досить малоймовірно в даній ситуації, то вам на руку поки що залишатись мертвими. Проте більша вірогідність того, що це дії якоїсь третьої сторони... Хто керує монстрами, які заполонили Столицю ? Раніше формально вважалось, що вони під владою Фюрера. Тепер Фюрер за Воротами. Хто може мати вплив ? Кому це під силу ?... А якщо... – Ленц говорив ще багато чого і говорив так, наче це – справа всього його життя. І що цікаво – судження його були досить логічні і цікаві.
Ми з Роєм перезирнулись і я зрозуміла, що він думає так само.
- Послухай, - Мустанг зупинив Еміля, – ти, здається, слідкуєш за подіями в країні незгірше за нас...
- У всіх свої мотиви. У вас двох – свої, у братів Елріків – свої... У мене теж. ВИ ж знаєте, - ці слова були адресовані явно не мені. Я зиркнула на Роя.
- Потім розповім... – шепнув він, коли Еміль раптом зірвався з місця і, повідомивши, що мусить збігати додому попередити про наш приїзд, стрілою полетів до міста...
- Ми з ним знайомі були ще до Ішвару... – Рой подивився вслід зникаючому далеко попереду хлопцеві.
- Скільки ж йому тоді років було ?.. – перед очима встало усміхнене й трохи дитяче обличчя алхіміка.
- Він не молодший за мене, нехай тебе не вводить в оману зовнішність, - заперечив Рой. – Алхімія думок, якою він користується дає свої побічні ефекти – той же принцип рівноцінного обміну. Та це стосується справи. Ленц – надійна людина і небезпечна. Бо він робить усе, що може, щоб позбутись почуття провини. Два роки тому його молодша сестра – одна з близнючок – загинула при загадкових обставинах. Він переконаний, що її вбили гомункули... А ще впевнений, що міг захистити її, що міг змінити щось.
- Але ж гомункули... – я хотіла сказати, що їх уже немає. Жодного... –
- Гомункулів знищено ?.. – тайса випередив мої думки. - Мабуть... Мабуть...
Мустанг замовк. Картинка в голові нарешті почала складатись в одне ціле... І все менше мені подобалась.
- Ми вплутались, - якось байдуже сказав Рой і взяв мене за руку. Холодні пальці стиснули мої так сильно, наче боялись відпустити хоч на мить. Дивне відчуття потрібності... Дивне відчуття, що я важу щось для нього і в цю секунду можу змінити світ. Але я не можу. Мені треба перемогти хвилю тепла і приязні до Вогняного алхіміка, яка накочується на серце, і подумати логічно – проблем зараз по горло, набагато більше, аніж часу. І все-таки...
- Вплутались, - погодилась я, накриваючи його пальці своєю долонею. – Так давно і серйозно, що нема про що шкодувати.
- Угу... – якось без звичного ентузіазму відповів він.
- Але прогрес є, правда ж ? Ми знайшли Ленца... Елріки теж когось розшукують... Ми ж закриємо Ворота... – старалась підбадьорити я.
- ...Якщо усі проблеми не в цьому ? – Рой раптом повернувся до мене. Здавалось, він сам не певен говорити далі чи закрити тему...
- Тобто ? – насторожилась я, відчуваючи сумніви. А він у чомусь сильно сумнівався – це було написано в нього на обличчі. – Щось трапилось ?
- Та ні... думки просто... – він стомлено потер перенісся і всміхнувся. – Ходімо, інакше Ленц втече від нас... Поговорити можна потім.
Отже, тема таки закрита. Поки що....
У мене є той, кого я повинна захищати...
Ангва Убервальд, вітаю в Аместрісі !!!!
четверг, 17 апреля 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
среда, 16 апреля 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
понедельник, 14 апреля 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
- Думаєш, я тобі повірю ? – Рой криво усміхнувся після того, як наш новий знайомий представився іменем Еміля Ленца – того самого алхіміка, якого ми повинні були зустріти в Централі... – Кожен бажаючий може сказати, що його так звуть ! – продовжив Мустанг, недовірливо і – чи це мені здалось – іронічно поглядаючи на хлопця. – А може ти співпрацюєш з підривниками ? – він махнув рукою в сторону, де тліли останки поїзда. – А може тебе підіслали, щоб вивідати у нас інформацію ?..
На мить у красивих очах новоприбулого майнула образа, тонкі пальці стиснулись в кулак і він тихо, але настирливо повторив :
- Я – Еміль Ленц. Mind Alchemist.
- Навіть, якщо це так, я не маю підстав тобі вірити, - Полковник ледь помітно усміхнувся. – Я спілкувався з Ленцом лише поштою і телефоном, ніколи не бачив його...
Я озирнулась – здалеку наближались хмари... Відкрите поле навівало почуття небезпеки. Загроза. Хтось є тут – це зрозуміло.
- Полковник... – я покликала Роя. – Мені здається. що треба йти звідси... По швидше. Тут небезпечно.
- Знаю, - спохмурнів він. – Але ми ні на крок не зрушимо, поки не дізнаємось, хто цей...
- Шахи... Ферзь... Королева ! – раптом вигукнув „цей” і розсміявся переможно.
- Що ? – не зрозуміла я, а Мустанг явно повеселішав :
- Ну-ну ?
- Королева – от кого я повинен згадати при зустрічі з вами. Ал Елрік сказав це мені особисто, а йому сказали ви ! – Еміль (це ж Еміль таки ?) кивнув впевнено. – Я – Ленц, і ви цього не можете заперечити !
- Чудово ! Радий познайомитись ! – Мустанг подав руку молодому алхіміку і одразу посерйознішав : - А тепер ходу, лейтенанте !.. Здається, наближається гроза, а ми не знаємо скільки йти до найближчого міста чи села...
- Взагалі-то, знаємо... – усміхнувся щиро новий знайомець, очевидно радий. що може допомогти. – Я виріс в цих краях. По дорозі шлях займе години зо три, а якщо скоротимо – не більше двох... Я покажу, куди іти...
І ми рушили... Позаду залишалась досі невідома небезпека, а разом з нами – дивний алхімік... А ще...
Шахова королева, так ?...
На мить у красивих очах новоприбулого майнула образа, тонкі пальці стиснулись в кулак і він тихо, але настирливо повторив :
- Я – Еміль Ленц. Mind Alchemist.
- Навіть, якщо це так, я не маю підстав тобі вірити, - Полковник ледь помітно усміхнувся. – Я спілкувався з Ленцом лише поштою і телефоном, ніколи не бачив його...
Я озирнулась – здалеку наближались хмари... Відкрите поле навівало почуття небезпеки. Загроза. Хтось є тут – це зрозуміло.
- Полковник... – я покликала Роя. – Мені здається. що треба йти звідси... По швидше. Тут небезпечно.
- Знаю, - спохмурнів він. – Але ми ні на крок не зрушимо, поки не дізнаємось, хто цей...
- Шахи... Ферзь... Королева ! – раптом вигукнув „цей” і розсміявся переможно.
- Що ? – не зрозуміла я, а Мустанг явно повеселішав :
- Ну-ну ?
- Королева – от кого я повинен згадати при зустрічі з вами. Ал Елрік сказав це мені особисто, а йому сказали ви ! – Еміль (це ж Еміль таки ?) кивнув впевнено. – Я – Ленц, і ви цього не можете заперечити !
- Чудово ! Радий познайомитись ! – Мустанг подав руку молодому алхіміку і одразу посерйознішав : - А тепер ходу, лейтенанте !.. Здається, наближається гроза, а ми не знаємо скільки йти до найближчого міста чи села...
- Взагалі-то, знаємо... – усміхнувся щиро новий знайомець, очевидно радий. що може допомогти. – Я виріс в цих краях. По дорозі шлях займе години зо три, а якщо скоротимо – не більше двох... Я покажу, куди іти...
І ми рушили... Позаду залишалась досі невідома небезпека, а разом з нами – дивний алхімік... А ще...
Шахова королева, так ?...
суббота, 12 апреля 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
пятница, 11 апреля 2008
У мене є той, кого я повинна захищати...
