...Дві години, обіцяні молодим алхіміком, пролетіли, а наш шлях досі не закінчився. Чоботи чвакали по болоту, за високою травою нічогісінько не було видно. Певна, якби йшла тут сама, - заблукала б ... „Це через погоду... Дощі розмили стежку...” – виправдовувався Еміль. Гнітюча атмосфера, здавалось, висіла в повітрі. То не передгрозове. То – відчуття, коли залишаєш за собою чиюсь смерть і йдеш далі – живий. Я відчувала щось приблизно таке. І не сумніваюсь, що Полковник теж. А Ленц, схоже, почувався винним.
- А як ти дізнався про те, що трапиться з поїздом ? – спитала я, щоб якось розрядити обстановку, хоча питання було не найкраще.
- Я ?... – він ледь усміхнувся і клацнув пальцями, достоту, як зазвичай тайса. – Алхімія, лейтенанте Хоукай. Я ж Алхімік думок. Це не офіційне звання, бо я не Держалхімік і ніколи ним не стану... Це вміння нашої родини, секрети якого передаються вже багато поколінь... – говорив він тихо, проте з явною гордістю, - Сила, від якої немає користі в бою, яка не керує стихіями, як ваша... – Еміль кивнув в бік Роя. – Моя алхімія дає можливість передбачати події...
- Іншими словами – яснобачення ? – здивувалась я.
- Не зовсім, - хлопець прижмурив очі і дістав з внутрішньої кишені шматок крейди, якою зазвичай користуються алхіміки, щоб креслити круг перетворень. - ...Передбачати і переписувати...
Перед очима раптом так явно став тліючий поїзд, що, здавалось, іскри від вогню обпікають обличчя. Якщо можна змінити все, то...
- Чому ж ти не переписав ?.. – голос мій прозвучав докірливо, але я не договорила, зіткнувшись з поглядом Ленца.
- Не все можна переписати, а той випадок тим більше, - глухо відповів він. – Це вимагає колосальних сил. У мене ж їх нема. Я ще слабкий алхімік... І не думаю, що хтось може використати сповна mind alchemy... І рівноцінний обмін, - він чомусь подивився на свої руки – худі і тонкі. – Та ви самі чудово знаєте, лейтенанте.
- Ясно... – у мене поняття не було, що сказати ще. От тобі і втішила...
- Ми вже мали прийти... – невдоволено зауважив Рой. Від його слів хлопець здригнувся, але одразу повеселішав :
- Ми вже поряд ! – він кивнув і показав рукою кудись вперед – там стежка знову виходила на дорогу, а дорога вела в долину... – Ліндблум – містечко маленьке, але вам сподобається !
- Ми не будемо затримуватись надовго, – відповів Рой. - Треба в Централ – контактуватись з Армстронгом, прояснити нарешті інцидент з поїздом... Чим швидше, тим краще ! Але спочатку треба все обдумати...
Чомусь я не сумнівалась, що в голові Мустанга вже зріє якийсь план, яким він просто не поспішає ділитись.
- Ви мертві, - раптом заявив Еміль.
- Тобто ?
- Поки ніхто в Центрі не знає, що хтось врятувався з поїзда, то ви мертві. Якщо цей теракт спланований владою, що на мою думку, досить малоймовірно в даній ситуації, то вам на руку поки що залишатись мертвими. Проте більша вірогідність того, що це дії якоїсь третьої сторони... Хто керує монстрами, які заполонили Столицю ? Раніше формально вважалось, що вони під владою Фюрера. Тепер Фюрер за Воротами. Хто може мати вплив ? Кому це під силу ?... А якщо... – Ленц говорив ще багато чого і говорив так, наче це – справа всього його життя. І що цікаво – судження його були досить логічні і цікаві.
Ми з Роєм перезирнулись і я зрозуміла, що він думає так само.
- Послухай, - Мустанг зупинив Еміля, – ти, здається, слідкуєш за подіями в країні незгірше за нас...
- У всіх свої мотиви. У вас двох – свої, у братів Елріків – свої... У мене теж. ВИ ж знаєте, - ці слова були адресовані явно не мені. Я зиркнула на Роя.
- Потім розповім... – шепнув він, коли Еміль раптом зірвався з місця і, повідомивши, що мусить збігати додому попередити про наш приїзд, стрілою полетів до міста...
- Ми з ним знайомі були ще до Ішвару... – Рой подивився вслід зникаючому далеко попереду хлопцеві.
- Скільки ж йому тоді років було ?.. – перед очима встало усміхнене й трохи дитяче обличчя алхіміка.
- Він не молодший за мене, нехай тебе не вводить в оману зовнішність, - заперечив Рой. – Алхімія думок, якою він користується дає свої побічні ефекти – той же принцип рівноцінного обміну. Та це стосується справи. Ленц – надійна людина і небезпечна. Бо він робить усе, що може, щоб позбутись почуття провини. Два роки тому його молодша сестра – одна з близнючок – загинула при загадкових обставинах. Він переконаний, що її вбили гомункули... А ще впевнений, що міг захистити її, що міг змінити щось.
- Але ж гомункули... – я хотіла сказати, що їх уже немає. Жодного... –
- Гомункулів знищено ?.. – тайса випередив мої думки. - Мабуть... Мабуть...
Мустанг замовк. Картинка в голові нарешті почала складатись в одне ціле... І все менше мені подобалась.
- Ми вплутались, - якось байдуже сказав Рой і взяв мене за руку. Холодні пальці стиснули мої так сильно, наче боялись відпустити хоч на мить. Дивне відчуття потрібності... Дивне відчуття, що я важу щось для нього і в цю секунду можу змінити світ. Але я не можу. Мені треба перемогти хвилю тепла і приязні до Вогняного алхіміка, яка накочується на серце, і подумати логічно – проблем зараз по горло, набагато більше, аніж часу. І все-таки...
- Вплутались, - погодилась я, накриваючи його пальці своєю долонею. – Так давно і серйозно, що нема про що шкодувати.
- Угу... – якось без звичного ентузіазму відповів він.
- Але прогрес є, правда ж ? Ми знайшли Ленца... Елріки теж когось розшукують... Ми ж закриємо Ворота... – старалась підбадьорити я.
- ...Якщо усі проблеми не в цьому ? – Рой раптом повернувся до мене. Здавалось, він сам не певен говорити далі чи закрити тему...
- Тобто ? – насторожилась я, відчуваючи сумніви. А він у чомусь сильно сумнівався – це було написано в нього на обличчі. – Щось трапилось ?
- Та ні... думки просто... – він стомлено потер перенісся і всміхнувся. – Ходімо, інакше Ленц втече від нас... Поговорити можна потім.
Отже, тема таки закрита. Поки що....