... Знову ніч на стрільбищі... Знову тренування до втрати свідомості...
Я ненавиджу посередність. Навіть, коли мені кажуть, що я стріляю чудово, я знаю, що можу краще, що мені є до чого йти... Ідеалів не буває !.. *прицілююсь*... І байдуже... *постріл *... Звична віддача... Пострілом можна заглушити біль в серці... Це ж не вперше і не востаннє так... *прицілююсь*... Розуміння власного безсилля – жахлива річ. Просто нидіти днями і ночами. Повна бездіяльність... Ні кроку не можна зробити : всюди за нами слідкують. Вирватись з цього кола означає померти, а помирати нам ще рано. *постріл* Залишається важке і тягуче очікування розбавлене битвами ще однієї несправедливої війни, очікуванням звісток від Еда з Расселом, від Альфонса і з Централу. Я іноді заздрю Елрікам і Трінгамам – нехай вони і в розшуку, зате можуть рухатись по всьому Аместрісу і робити хоча б щось....
А навколо нас – пустий степ, руїни містечок і невизначеність повна... З іншого боку, рада, що вдається поки що уникати різні... Монстри – творіння алхімії і науки з-за Воріт – не з’являлись вже певний час... Фюрер не віддає ніяких прямих наказів – затишшя на фронтах... Полковник вважає, що нам таки треба було залишитись в Центрі, але тепер уже пізно... Як я й казала, з кола не вирватись... Залишається розірвати коло власними силами...
***
Щойно викликав Мустанг. Тепер я бачусь з ним не так часто, як хотілося б – він більшість часу на зборах та нарадах, а повертається такий стомлений, як і я... Навіть не поговорити... Піду дізнаюсь, що таке...