Задзвонив телефон :
- Алло ! Старший лейтенант Хоукай слу...
- Дорога ?
*здивування*
- Так... А чого це ти мене „дорогою” називаєш ?
- Мені дозволили подзвонити з умовою, що я до тебе так звертатимусь, лейтенан... – в трубці почувся шум і звук удару. – Тобто, мила Елізабет... – виправився Рой не без чужої допомоги. – Що робиш ?
- Пишу рапорт на тебе.
- А... я був про тебе кращої думки, дорога Елізабет ! Для рапорту : я зараз в борделі мадам Крістмас і тут дуже багато симпатичних... ой... – знову звук удару.
Відчуваю, як сіпається права брова.
- А я про тебе теж була кращої думки...
- Елізабет, - голос різко посерйознішав. – Як там справи з вибором.
- Я вже давно зробила свій вибір, - відповідаю без тіні сумніву і наче камінь падає з душі.
- Ти в мені... хоч на секунду засумнівалась ? – Полковник погано приховує хвилювання.
- Ні. А ти в мені ?
- Смієшся, так ? Щоб я сумнівався у вірності своєї охоро... ой... своєї милої Різи ! Різочко... забери мене звідси !
А голос наче не п’яний... Чомусь раніше Мустанг не просив. щоб я його забирала з борделів...
- Щось сталось ? – питаю.
- Ні. Просто знадвору стоять дві машини зі Штабу... Можливо співпадіння, а може слідкували. Під’їдь, будь ласка, до чорного виходу... Адресу знаєш...
- Зараз буду !
- Все...
Гудки.
Все заплутується ще більше...
Я взяла зі столу два пістолети : один на пояс, інший – в кишеню піджака, дістала ключі від машини і вибачливо кивнула Хаяту :
- Я тебе потім нагодую ! Ну, ти ж розумієш... Полковник...
І вибігла з квартири...
„Смерті ? Я просила смерті ? Господи... я не маю права бути слабкою ! Я можу навіть допускати таких думок ! Я ходжу по лезу усе життя. Тепер це лезо буде ще гострішим. Фюрер бажає, щоб я йому звітувала про всі дії Мустанга ? Чудово... Ніхто не спіймає мене на брехні !...”