Сиджу.
Впираюсь спиною в холодну стіну.
Звідкись згори крапає вода.
Крап-крап-крап...
Розстріл.
Байдуже.
Прострелена рука болить...
ЇЇ поранили, коли нас захопили в архіві...
Я кажу "нас" ?
Ні, я прикрила Шеску і вона втекла непоміченою...
Байдуже...
Згадую обличчя Фюрера... Трибунал... Суд...
"Що вам було потрібно ? Що ви шукали, дейтенанте Хоукай ?"
Я промовчала.
"Під чиїм керівництвом ви діяли ?"
На секунду в підсвідомості майнуло усміхнене обличчя Роя.
У мене є той, кого я повинна захищати...
Глибокий вдих...
"Я діяла самостійно."
"Зрозуміло..."
Звинувачення.
Вирок.
Розстріл.
Завтра.
На світанку.
Байдуже...
Тепер усе байдуже...
Відсутнім поглядом шукаю клаптик неба в загратованому малесенькому віконечку своєї камери. Небо світлішає. Отже... Вже скоро...
Що ж... Різо... ти приїхала !...
Та байдуже...
Мустанг...
Під час суду його допитували.
"Ви знали про дії своєї підлеглої ?"
"Ні"
Байдужий строгий погляд. ні тіні усмішки...
"Ви можете щось сказати на її захист ?"
Мить сумнівів...
"Ні..."
Це слово і стало кулею, що мене знищила. Мені ратпом стало абсолютно байдуже до того, що буде далі. Я навтіь прослухала власний вирок. Зміст до мене дійшов потім...
Розстріл.
Хіба ж вони - Фюрер, судді... Хіба ж вони не знали, що мене вже знищено ? Отим самим словом - його "ні".
Мустанг поклонився і вийшов із зали суду... Йому не можна зараз підставлятись... Правильне логічне рішення...
Клаптик неба посвітлішав ще більше.
Я обіцяла, що помру за цю людину, якщо буде потреба...
Світанок...
Я спробувала заколоти волосся, але онімілі пальці не слухались...
Бідний Хаяте...
В коридорі почувся шум.
Я провела рукою по обличчя, витираючи давно висохлі сльози, навіть сліди від сліз... Лейтенант Хоукай попрощається з життям з усмішкою.. Рой...
Чому навтіь тепер я думаю про тебе ?
Рой... Хавок, Фарман, Фьюрі, Бреда, Армстронг, Ед і Ал, Вінрі, Росс і Брош, Шеска, Хаят... я...
Я вас всіх-всіх люблю !
Прощайте...
- Лейтенанте ! -почулось в коридорі.
Це за мною.
Прощайте.