У мене є той, кого я повинна захищати...
...Чим далі від прикордоння, тим більше людей з’явилось у вагоні. Неспокій... Шумно, аж Рой прокинувся. Окинув невдоволеним поглядом галасливу зграйку дітей на сусідніх сидіннях, зітхнув і зі звичною усмішкою звернувся до мене :
- Під’їжджаємо, лейтенанте ?
- Майже... Ще пів годинки.
А здається, що можна вже збиратись на вихід: рідні місця впізнаються одразу, ще задовго до самого прибуття в місто...
В цю мить поїзд торсонуло і він різко загальмував. Валізи полетіли з полиць, дехто упав. Зрештою, я й сама втримала тільки тому, що вчасно схопила ручку...
- Чорт ! – Мустанг визирнув у вікно, щоб дізнатись причину раптової зупинки, але в цьому не було потреби : деренчливий голос залунав з динаміка :
- Шановні пасажири ! Колії попереду пошкоджені і на їх ремонт піде багато часу. Поїзд до Централу не поїде. Попросимо всіх покинути вагони !.. Всіх. крім воєнних ! – наголосив диспетчер. – За мілітарійцями з Центру були відправлені службові машини, які заберуть вас ! Тому залишайтесь на місцях !
- Щось мені це не подобається, - Рой склав руки на грудах, спостерігаючи, як роздратовані люди поспішно покидають поїзд. В результаті у нашому вагоні, окрім нас, залишився якийсь молодий офіцер, який спробував зав’язати розмову :
- Ха, які всі в Центрі турботливі стали ! Чи ж це не після того, як там якась мерзота вийшла з-під контролю ? Можу побитись об заклад, так воно і є ! А тепер сподіваються, що доблесні воїни, які пройшли вогонь війни допоможуть з цим !.. Ха... Машини – за нами !.. – він закинув голову і розсміявся трішки знервовано. Очевидно, повернення в Столицю трохи його хвилювало... По голосу чутно.
- Помовчи ! Теж мені... воїн доблесний... – різко відрубав Мустанг і кивнув мені похмуро : - Лейтенанте, йди подивись у інших вагонах. Хто залишився... Якщо зустрінеш знайомих – клич сюди...
- Слухаюсь ! – я встала і підійшла до дверей і тільки взялась за ручку, коли вони різко шарпнулись і розчинились, а той, хто відкрив їх, влетів досередини, збивши мене з ніг.
- Різо ! – Рой подався вперед, але на здивування – моє і його – я не впала, бо хтось підхопив мене за пів секунди, повернув у стан рівноваги, себто перпендикулярно до підлоги, а тоді закричав, наче його різали : - Тікайте ! Негайно тікайте ! Зараз тут все рвоне !..
- Що ?! – молоденький офіцер вирішив не чекати подальших пояснень і стрілою вилетів з вагона.
Мустанг недовірливо зміряв новоприбулого поглядом, але в очах того було стільки якогось болісного відчаю... Кивок Роя. Означає „Не бреше...”
- Тікайте ! – шепнув хлопчисько знову і буквально виштовхав мене з вагона, Рой вийшов сам, за ним зістрибнув новоприбулий... Чисте поле – на пагорба до горизонту... І ґрунтова дорога, на якій далеко-далеко ще були помітні пасажири злощасного поїзда...
- А тепер – ходу ! – хлопець схопився на ноги і рвонув вперед так, наче за ним пів сотні гомункулів гнались.
- За ним ! – кивнув Мустанг.
Секунда. дві, три – відбігли від поїзда, і тут щось ударило в спину. Барабанні перетинки, здавалось, луснуть... Ударна хвиля... Хтось штурхонув на землю і над головою пронеслись іскри і уламки... Озираюсь – позаду тліє потяг. Полум’я відбивається в суворих очах Роя і трохи налякано погляді нашого випадкового рятівника. Свідомість слабко сприймає те, що відбулось. Кілька секунд запізнення – і ми могли б згоріти там...
- Встиг... – зітхає з полегшенням хлопець і сідає на траву. На вигляд йому років не більше, ніж мені. Високий та худорлявий, від чого здається ще вищим. Волосся світло-русе, а очі якісь незрозумілі: чи зелені, чи блакитні... Одяг брудний, проте відносно новий. На щоці – ледь помітний шрам. Ну от, знову про роботу... Відводжу погляд і потираю пальцями перенісся - звичка запам’ятовувати людей, якщо доведеться потім розшукувати їх...
- Звідки ти знав про вибух ? Хто ти такий ? – Рой недовірливо придивлявся до нового знайомого.
- Полковник Мустанг, лейтенанте Хоукай, - юнак раптом усміхнувся. – Я – Еміль Ленц. Алхімік думок, а краще - Mind Alchemist. Приємно познайомитись !
- Під’їжджаємо, лейтенанте ?
- Майже... Ще пів годинки.
А здається, що можна вже збиратись на вихід: рідні місця впізнаються одразу, ще задовго до самого прибуття в місто...
В цю мить поїзд торсонуло і він різко загальмував. Валізи полетіли з полиць, дехто упав. Зрештою, я й сама втримала тільки тому, що вчасно схопила ручку...
- Чорт ! – Мустанг визирнув у вікно, щоб дізнатись причину раптової зупинки, але в цьому не було потреби : деренчливий голос залунав з динаміка :
- Шановні пасажири ! Колії попереду пошкоджені і на їх ремонт піде багато часу. Поїзд до Централу не поїде. Попросимо всіх покинути вагони !.. Всіх. крім воєнних ! – наголосив диспетчер. – За мілітарійцями з Центру були відправлені службові машини, які заберуть вас ! Тому залишайтесь на місцях !
- Щось мені це не подобається, - Рой склав руки на грудах, спостерігаючи, як роздратовані люди поспішно покидають поїзд. В результаті у нашому вагоні, окрім нас, залишився якийсь молодий офіцер, який спробував зав’язати розмову :
- Ха, які всі в Центрі турботливі стали ! Чи ж це не після того, як там якась мерзота вийшла з-під контролю ? Можу побитись об заклад, так воно і є ! А тепер сподіваються, що доблесні воїни, які пройшли вогонь війни допоможуть з цим !.. Ха... Машини – за нами !.. – він закинув голову і розсміявся трішки знервовано. Очевидно, повернення в Столицю трохи його хвилювало... По голосу чутно.
- Помовчи ! Теж мені... воїн доблесний... – різко відрубав Мустанг і кивнув мені похмуро : - Лейтенанте, йди подивись у інших вагонах. Хто залишився... Якщо зустрінеш знайомих – клич сюди...
- Слухаюсь ! – я встала і підійшла до дверей і тільки взялась за ручку, коли вони різко шарпнулись і розчинились, а той, хто відкрив їх, влетів досередини, збивши мене з ніг.
- Різо ! – Рой подався вперед, але на здивування – моє і його – я не впала, бо хтось підхопив мене за пів секунди, повернув у стан рівноваги, себто перпендикулярно до підлоги, а тоді закричав, наче його різали : - Тікайте ! Негайно тікайте ! Зараз тут все рвоне !..
- Що ?! – молоденький офіцер вирішив не чекати подальших пояснень і стрілою вилетів з вагона.
Мустанг недовірливо зміряв новоприбулого поглядом, але в очах того було стільки якогось болісного відчаю... Кивок Роя. Означає „Не бреше...”
- Тікайте ! – шепнув хлопчисько знову і буквально виштовхав мене з вагона, Рой вийшов сам, за ним зістрибнув новоприбулий... Чисте поле – на пагорба до горизонту... І ґрунтова дорога, на якій далеко-далеко ще були помітні пасажири злощасного поїзда...
- А тепер – ходу ! – хлопець схопився на ноги і рвонув вперед так, наче за ним пів сотні гомункулів гнались.
- За ним ! – кивнув Мустанг.
Секунда. дві, три – відбігли від поїзда, і тут щось ударило в спину. Барабанні перетинки, здавалось, луснуть... Ударна хвиля... Хтось штурхонув на землю і над головою пронеслись іскри і уламки... Озираюсь – позаду тліє потяг. Полум’я відбивається в суворих очах Роя і трохи налякано погляді нашого випадкового рятівника. Свідомість слабко сприймає те, що відбулось. Кілька секунд запізнення – і ми могли б згоріти там...
- Встиг... – зітхає з полегшенням хлопець і сідає на траву. На вигляд йому років не більше, ніж мені. Високий та худорлявий, від чого здається ще вищим. Волосся світло-русе, а очі якісь незрозумілі: чи зелені, чи блакитні... Одяг брудний, проте відносно новий. На щоці – ледь помітний шрам. Ну от, знову про роботу... Відводжу погляд і потираю пальцями перенісся - звичка запам’ятовувати людей, якщо доведеться потім розшукувати їх...
- Звідки ти знав про вибух ? Хто ти такий ? – Рой недовірливо придивлявся до нового знайомого.
- Полковник Мустанг, лейтенанте Хоукай, - юнак раптом усміхнувся. – Я – Еміль Ленц. Алхімік думок, а краще - Mind Alchemist. Приємно познайомитись !
- спешл фо Ангва ))) ...Полковник Альберт Фергель з Гренценбурга... Хороший друг. Сподіваюсь побачити його якось... 
- і ще одна версія ))) 
- давно...
- самотність
- фотки з приїзду Вінрі ) 
- я і Вінрі
- ....
